Проєкт «Що таке пам’ятати» передбачає комплексне аналітичне дослідження практик вшанування пам’яті загиблих у російсько-українській війні, за результатами якого буде проведено серію експертних дискусійних панелей та видано книжку.
Він спрямований на глибокий та комплексний аналіз (культурологічний, соціологічний, історичний та правовий) політики та наявних практик вшанування пам’яті загиблих військових у російсько-українській війні на Сході України, а також налагодження суспільного діалогу стосовно концептуальних питань вшанування пам’яті, як важливої складової формування громадянської свідомості та національної ідентичності.
На основі експертних дискусій зі стейкхолдерами буде сформована візія вшанування пам’яті між усіма інституціями, залученими до формування та реалізації політики вшанування пам’яті.
Про історію створення
Ініціатива «Що таке пам’ятати» виникла у 2020 році. Засновниця та ідейна натхненниця цього проєкту Оксана Іванців — громадська активістка, продюсерка, яка хотіла зробити щось з державною інформаційною політикою в питаннях вшанування пам’яті загиблих захисників. Це питання постає ширше, ніж інформаційна політика: воно є націоформуючим, оскільки зараз ми спостерігаємо за результатом того, що закладали у поняття ще радянські наративи після Другої світової війни. Декілька поколінь жили з вигаданими міфами, у яких одна людина з вигаданою ідеальною біографією та подвигом ставала героєм і уособлювала весь Радянський Союз.
Ми відходимо від цієї практики та дуже хочемо, щоб в Україні цього не сталося, щоб не було цих “безіменних солдатів”. Бо якщо люди не мають індивідуальної пам’яті та не знають імен людей, які вчинили героїчний вчинок чи обрали захищати Батьківщину та вже за це достойні поваги, то дуже швидко про них забудуть.
Ми у своїй роботі керуємось такими поняттями, як комунікативна і культурна пам’ять. Перша — це те, що передається із вуст в уста протягом трьох поколінь. Наприклад, я була свідком подій сьогоднішніх, розказала про це своїм дітям, а ті розказали моїм онукам. Далі це вже або перетвориться в культурну пам’ять — загальне знання, яке перейде наступним поколінням, — або воно просто зникне, бо ми не встигли це передати.
Зараз в Україні існує унікальна можливість завдяки комунікативній пам’яті передати подальшим поколінням правдиві свідчення того, що відбувається зараз, і зробити так, щоб вони не спотворились. Щоб у нас не було “безіменних солдатів”, вигаданих “Матросових”, героїв полку, про яких через 10 років наші діти дізнаються те, що це були зовсім інші люди, які могли мати кримінальне минуле, але їх героїзували, щоб сам факт працював на державну пропаганду.
Ідея проєкту “Що таке пам’ятати” виникла з простого бажання сформувати для держави спільну візію того, як про цю тему говорити. Оскільки тема смерті, в принципі, у суспільстві досить табуйована, то тема смерті захисників, героїв не може вийти з-під важкості табу. Саме тому це новий досвід для нашого покоління: ми ще не знаємо, як про це говорити так, щоб це, з одного боку не поранило почуття рідних і близьких загиблих, а з іншого — щоб це стало платформою для формування громадської ідентичності.
Ми живемо в такий час, коли інформація рухається шаленими темпами, люди кліповим мисленням вловлюють якісь наративи й несуть їх далі, тому у нас немає часу на довге розгойдування. На думку всіх, хто працює над проєктом, громадський сектор має працювати спільно із державними та недержавними інституціями, формуючи глобальну повістку, яка звучатиме в майбутньому для нащадків. Тому ми, спільно з Українським національним інститутом пам’яті, взялися формувати візію.
Минулого року пройшли експертні дискусії з людьми, які давно працюють з цією темою та за інших обставин не зібрались би. Завдяки цьому вдалось напрацювати ключові повідомлення, ті, які ми б хотіли, щоб сприймало суспільство і комунікувала держава. Ми взяли цю основу візії і зрозуміли, що нам не вистачає ґрунтовного дослідження теми. Тому вже пів року ми проводимо міждисциплінарне дослідження, яке включає глибокий аналіз практик вшанування пам’яті як в Україні, так і закордоном. На виході у нас будуть кількісні дані про те, як суспільство ставиться до ветеранів, військових, загиблих, чи вважають вони смерть захисників марною жертвою чи вони вважають, що це героїчний вчинок, який варто поважати.
Окрім того, ми провели досить багато глибинних інтерв’ю із родинами загиблих. Зібрали думки стосовно всіх аспектів, що стосуються їхніх рідних і їхнього сприйняття: як це розуміє оточення і яку підтримку вони отримали від держави. Уже 14 жовтня ми презентуємо результати цього дослідження, і я можу сказати, що вони стануть настільною книгою для багатьох відомств, які працюють з цією темою.
Для того, щоб розуміти, що інформаційна політика ефективна, необхідно виміряти кількісні та якісні результати її втілення, саме тому потрібними є статистичні дослідження цієї тематики. Вони дадуть можливість зрозуміти, чи варто продовжувати той чи інший напрям інформаційної політики, чи варто його змінити.
Про героїзацію військових
Проєкт “Без броні” у 2019 році досліджував ставлення людей до війни. У цьому дослідженні, яке мало назву “Залучення ветеранів до громадського і політичного життя: шлях від військових перемог до особистих”, були дві досить полярні думки: надмірна героїзація і стигматизація. Героїзація відбувалась на етапі, коли людина пішла армію на патріотичному пориві. У 2014, 2015 роках кожен, хто пішов захищати країну, вважався героєм апріорі. І тут відбулося викривлення сприйняття, оскільки у людей забрали всі їхні людські риси. Це саме те знеособлення, про яке йшлося на початку.
Спершу люди відчули себе героями, відчули всенародну підтримку, але на них чекав стрес, коли вони повернулись. Ніхто не був готовим до того, що військові повернуться у мирне життя і це буде щось на кшталт: “Я не знаю, чим ти там займався, хлопче”, тобто що буде якесь упереджене ставлення, як переконання про розквіт криміналу у Росії після повернення афганців. Проте насправді з цим боротися можна. У Міністерстві наголошували на історіях успіху ветеранів, показували ветеранський бізнес, літературу. Якщо взяти будь-яку галузь, якій присвятили своє життя ветерани, в якомусь сенсі їх можна вважати взірцевими. Наприклад, понад рік я консультувала ветеранський бізнес у контексті маркетингу і піару, радила їм юристів і бухгалтерів, які б допомогли не за всі гроші світу поставити бізнес на потрібні рейки. І, чесно кажучи, не чула жодного запитання на кшталт “Як нам ухилятися від податків?”, “Як по-сірому завозити товар?”, “Як зробити так, щоб люди наші працювали, але я за них не сплачував ЄСВ?”.
Тобто це громадяни, які пішли захищати батьківщину, і вони повернулись для того, щоб її розвивати. Це люди, які будуть працювати на Україну, робити все, щоб Україна була нормальною країною, такою, якою вони її хочуть бачити для себе, для своїх дітей. Це те, за що вони воювали, з єдиною різницею: раніше — зі зброєю в руках, а зараз — у бізнесі, мистецтві, громадських проєктах, допомозі дітям, літнім людям, онкохворим. Дуже добре діє принцип допомоги “сильний сильному”, тобто коли ветеран, пройшовши травмуючі події — поранення, контузії, лікування тощо, — виліковується і допомагає тим, хто цього зараз потребує.
Про подальші плани
Після презентації ми плануємо видати книжку із результатами цього дослідження. Чим вона буде відрізнятися від звичайної наукової роботи? Ми зібрали вдалі приклади того, як зараз працюють з комеморативними практиками, як це може виглядати сучасно, не травматично. І, на нашу думку, це достойно поширення. Це ініціативи м’якої пам’яті, тобто це пам’ять діяльнісна. Коли після загибелі військового його рідні чи побратими продовжують його життя та діяльність. Як хороший приклад можу навести друзів Олега Литвина — це загиблий розвідник з 25 батальйону “Київська Русь”. Він до війни займався аджиліті, організовував змагання та був кінологом. Коли він загинув, його друзі і дівчина організували кубок імені Литвина, це кубок не змагальний, тобто ніхто не бореться за його отримання. Але перед кожним змаганням з аджиліті друзі Олега контактують з організаторами і пропонують цей кубок, як нагороду. Вона вручається наймолодшому учаснику, незалежно від того з яким результатом собака виконає всі вправи. Для дитини це перша справжня нагорода і там написано, що це кубок Олега Литвина і звичайно вона запитує: “Хто це?”. На змаганнях розповідають про особистість Литвина, що він зробив для кінології, розвиток аджиліті та як захищав країну.
Це і є приклад індивідуальної пам’яті, коли в нас немає забронзовілих героїв, про яких вже важко щось згадати. Натомість є індивідуальний спогад, який людина пронесе з дитинства. Такі вдалі кейси ми збираємо. Це можуть бути спортивні змагання, стипендії імені загиблого, назви студентських аудиторій іменем студента, який загинув з цього університету. На мою думку, це дуже екологічні способи пам’ятати без туги, жалю та скорботи, яка більшу частину населення відлякує, як негативна емоція, яку хочеться забути. Ми працюємо для того, щоб у майбутньому цього не хотілось зробити, ми говоримо більше про життя, а не про смерть, намагаємось популяризувати такі моделі пам’яті, які були б інтегровані в сучасний міський простір. Так щоб це не був цвинтар з хрестом як місце пам’яті конкретної людини, тобто це має бути сучасним, візуально привабливим, інтерактивним, щоб люди протягом життя були поруч із цими героями. Але при цьому, щоб у них не виникало відчуття жалю, що вони завинили їм тим, що живі. Ми про це говоримо в контексті нашого звичайного життя, і я б хотіла, щоб так було і надалі, щоб більше людей відкинули траурну стрічку від портрета героя і говорили про це з повагою, а не з печаллю. Такі ініціативи ми плануємо підтримувати надалі.
Після випуску книги з результатами дослідження, ми подбаємо про те, щоб вона була у кожному міністерстві, дотичному до цієї теми, в кожній міській та районній адміністрації, щоб державні службовці, приймаючи рішення, мали перед собою правдиву статистику, інформацію, мали можливість подивитися, як те чи інше рішення вплине на суспільство, родини загиблих.
Також цього року ми зробили невеликий кінопоказ у 5 кінотеатрах міста Києва. Це відбувалось до Дня пам’яті загиблих захисників України. Ми показали сучасні українські документальні фільми безплатно протягом 3 днів. Кияни могли прийти в 5 різних муніципальних кінотеатрів та подивитися фільми про війну. Вони мали можливість побачити те кіно, яке формує, на нашу думку, правильне уявлення про загиблих, ветеранів, військових. Ми ще не презентували результатів дослідження, але серед того, що ми досліджували, було запитання про те, на що люди більше реагують, звідки дізнаються про загиблих, що формує їхню думку. Багато людей вважають, що саме кіно має найбільший вплив на них, тобто після перегляду фільму вони щось для себе зрозуміли стосовно війни, особистості загиблих і так далі. Тому ми плануємо охопити далі всю країну і зробити фестиваль, де люди зможуть безоплатно подивитися якісні фільми, сформувати свою думку про ті події, не бувши на Донбасі.
