Центр «Дача» — це дім для всіх маленьких онкопацієнтів України та їхніх родин. Цей центр — єдине місце в Україні, де родини безкоштовно живуть упродовж усього лікування разом із дітьми. За 11 років існування «Дача» прийняла понад 1100 дітей.
Це орендований триповерховий будинок, де одночасно мають можливість проживати відразу 6 родин. Між етапами лікуваннями діти знаходяться на «Дачі», де вони відновлюють сили. Тут їм ніщо не нагадує про лікарню, і в той же час, географічно вони завжди поряд із нею.
Зараз триває будівництво Центру «Дача». Про діяльність «Дачі» розповіла засновниця та президентка фонду «Запорука» Наталія Оніпко.
Ідея створення
Центру Дача 13 років. За цей час у нас жило майже 1300 родин. 13 років тому ми відкрили перший центр в орендованому будинку. Ми це зробили, бо знали, як багато родин розлучається. До сьогоднішнього дня ми досі є в орендованому будинку, але вже закінчується будівництво нашого, власного центру, який зможе приймати вдвічі більше дітей. Зараз маємо тільки 6 родин щоденно, а в нашому центрі буде до 14 родин. Планували, що відкриття буде до кінця цього року, але ми знову не встигаємо за термінами. Це пов’язано з підпалом, який нас затримав щонайменше на 3 місяці, тому що по-перше, йшли слідчі дії, і ми не могли нічого робити, по-друге тому що, ми думали, що погоріли лише зовнішні стіни, а насправді згоріли труби, і нам довелося уже готовий ремонт знищувати, аби пробивати підлогу та фундамент будинку. І це, звичайно, нас по часу вибило, тому не змогли вчасно запустити зовнішні комунікації. Це призупинило, але точно не зупинило нас! Зараз урочисте відкриття ми плануємо на травень, а просто відкриття, не офіційне, якомога швидше, сподіваємось, десь по зимі вже буде.
Соня
Я розповім історію Соні, яка для мене дуже знакова і дуже ціннісна, яка демонструє якраз цінність нашого проєкту. Сонечка Булгак — одна з перших наших підопічних, яка жила на Дачі 13 років тому, коли ми тільки відкрили перший центр для онкохворих діток. Соні, коли вона лікувалась, було 3 рочки, її мама (а вона жила з мамою і бабусею) була вагітна братиком, і відповідно, коли Соні треба було отримувати лікування, хіміотерапію, то дівчинка їхала в лікарню з бабусею. А мама весь період лікування Соні жила у нас на Дачі. І коли Соня одужала, поїхала додому, і пройшло понад 10 років, вона повернулась до нас у Табір Переможців — ще один проєкт фонду “Запорука”, який до карантину організовували двічі на рік. Дітки, які одужали, з’їжджались зі всієї України на тиждень і більше. Вони жили разом, спілкувались, працювали з психологом, зустрічались з людьми, які надихають. Тоді журналісти приїхали висвітлити цю подію, вони спитали нашу Сонічку: “Що ти пам’ятаєш про свою хворобу?”, а вона відповіла: “Я про хворобу свою не пам’ятаю нічого, але я добре пам’ятаю, що я жила в красивому будинку у Києві”.
І це історія не просто будинок, і не про те, що людям немає, де переночувати. Це будинок, який дарує дитинство, який дарує нормальні спогади не спогади про те, що у тебе випадає волосся, тобі роблять болючі процедури, а про щось таке приємне, де друзі, де кохання. У нас є безліч спогадів про те, як тут народжується дружба між дітьми, між батьками. Це будинок, який дозволяє не просто бути разом родині, а тут багато сімей стають однією великою родиною і допомагають один одному.
Проживання сімей
Зазвичай у нас тижневе проживання. Тобто, коли діткам потрібно проходити хіміотерапію, вони живуть у нас. Довше у нас живуть дітки, які зі сходу, з окупованих територій, які не можуть повернутись додому під час лікування. Найдовше у нас жила одна дівчинка. Вони була тут 2 роки і 7 місяців: жила щоденно, з перервою на день-два, поки робила хіміотерапію.
Проте у нас все працює інакше, за рік у нас буває близько 70-ти родин, тобто це кожна третя дитина, яка лікується в інституті раку. Вони просто “мігрують”: тиждень у лікарні, де вони проходять процедури, потім місяць у нас між процедурами. Також у нас є завжди двоє діток, які проходять лікування у київському Охмадиті, вони живуть поки проходять променеву терапію, яка триває приблизно 20 днів. Цей термін вони живуть у нас. Вранці їдуть отримують дозу променевої терапії і повертаються до нас.
Лікарня, зазвичай, надає місце тільки для дитини і мами чи іншого з супроводу. Це означає, що мама і дитина залишається сама на довгий час, бо лікування онкохвороб — це місяці, а інколи й роки. І рік часу мама з дитиною є у Києві, а тато з іншими дітьми, наприклад, — у себе вдома. Бо люди з містечок чи сіл, у яких хворіє дитина, не можуть дозволити собі винаймати квартиру у Києві. Тому дуже часто такі родини розлучалися, навіть психологи кажуть, що за 6 місяців розлуки руйнуються емоційні зв’язки, і тому було багато розлучень. По суті першочергова ідея була така, щоб просто був такий будинок, де родина може бути разом.
Зараз трохи змінилося лікування, і в не останню чергу, дякуючи Дачі. Тепер лікарі все частіше використовують протоколи денного стаціонару. Це означає, що дитина вранці отримує лікування і одразу після обіду може їхати додому. Раніше не було таких “дач”, то дітки роками сиділи в тих лікарнях. Тепер лікарі, як тільки можуть, то відправляють дитину до нас. Звісно, нині проблема є в тому, що ми не можемо взяти всіх діток, але хоча б та частина з них, яка жила у нас, у своєму нещасті мають таке маленьке щастя.
