Центр Громадянських Свобод (ЦГС) заснований у 2007 році для просування цінностей прав людини.
Ініціатива впливає на формування громадської думки та державної політики, підтримує розвиток громадянського активізму, а також бере активну участь у міжнародних мережах та солідарних діях з просування прав людини в регіоні ОБСЄ. Центр брав участь у мобільних моніторингових місіях у Криму та на Донеччині, а сьогодні ініціює інформаційні кампанії зі звільнення українських політв’язнів у Росії, Криму та на Донеччині.
За мету команда організації взяла становлення прав людини, демократії та солідарності в Україні та регіоні ОБСЄ задля утвердження людської гідності і вже досягла у вказаних сферах значних успіхів. Про діяльність центру розповіла голова правління ЦГС Олександра Матвійчук.
Історія створення
Центр громадянських свобод виник з ініціативи Гельсінських комітетів різних країн. У 2007 році, коли було створено Центр громадянських свобод, влада України говорила про реформи, тож все виглядало так, що країна рухається в правильному напрямку. Звісно, залишалися проблеми, але здавалося, що їх з часом вдасться вирішити. В інших країнах регіону ситуація навпаки погіршувалась. Наприклад, в сусідній РФ.
Гельсінські комітети хотіли мати хаб, який базувався б у територіально близькій країні та виконував функцію зв’язків, ресурсного центру, підтримки, а якщо була б криза з правами людини, то став би для правозахисних організацій в інших країнах тимчасовим тилом. В оптимістичних прогнозах щодо України усі дещо помилилися, бо у 2010 році до влади прийшов Віктор Янукович, який почав швидко будувати централізовану вертикаль і придушувати громадянське суспільство.
Ми в ЦГС завжди гнучко реагували на нові виклики, тому з головою занурилися в українські справи. У нас завжди існував напрям міжнародної солідарності, і наразі ми більш активно включаємося у діяльність в регіоні. Наша команда вже здатна запускати цілі кампанії, як-от минулого року #BelarusWatch на підтримку громадянського суспільства в Білорусі.
Центр дуже активний в контексті українських справ та тісно співпрацює із правозахисними організаціями різних країн для вирішення проблем на міжнародному рівні. Зараз це вже зашито у всі наші проєкти та є частиною нашої ДНК.
Про людяність
— Він говорить, зараз війна. Про який сором може йти мова?
— Скажи йому, що він помиляється. На війні обов’язково потрібно бути порядним. Значно поряднішим, ніж у мирний час.
(«Той, що біжить за вітром», Халед Хоссейні)
2000–2001 роки
На початку 2013 року ми запустили групу масового спостереження OZON, яка почала свою діяльність з контролю поліції під час мирних зібрань. Нам було важливо, щоб монітори чесно фіксували усе, що відбувається, та не ставилися ні до кого з упередженням. Поліцію у нас, м’яко кажучи, не люблять, а нам потрібен був об’єктивний погляд на те, що відбувається. Тому коли ми готували перших моніторів, я розповіла їм історію, яку сама почула від учасниці акцій “Україна без Кучми”.
Вона вийшла на протест на Банкову, але після перегрупування мітингу у відповідь на агресію поліції раптом неочікувано для себе опинилася на початку колони, яка сунула прямо на ряди поліцейських. Дівчина казала: “Я розуміла, що залишилися лічені секунди. Мене несло людським потоком, а попереду стояли поліцейські в повному екіпіруванні із закритими шоломами. Люди позаду просто мали мене у них втиснути. А я ж вийшла на мирну демонстрацію і до такого розвитку подій не була готова”. І от, коли вона вже наблизилася до цих рядів, сталось несподіване: один із поліцейських прибрав щит, затягнув її на свою сторону та закрив тимчасовий прохід.
Як на мене, це історія про людяність навіть у ситуаціях протистояння. А для нас тоді вона стала практичною ілюстрацією того, що життя складніше за наші стереотипні уявлення про нього.
2013 рік
Першого грудня нам на сторінку Євромайдану СОС, якій було всього лише два дні, написала людина із Генпрокуратури. Йшлося про те, що “30 листопада побиті студенти подали заяви, які оформили неправильно, тож зараз їх всіх викинуть в смітник. Переподайте їх правильно з усіма реквізитами”. Ми тоді знаходили тих, хто подавав ті заяви, та переконували подати знову.
Ми живемо у світі, який дуже швидко змінюється. Невідомо, яким він буде. Архітектура міжнародної системи миру та безпеки тріщить по швам, на мапі виникають свіжі сірі зони, в авторитарних країнах нові технології стали на озброєнні для утримання людей в покорі, а в розвинених демократіях набирають ваги популістичні рухи і відкрито ставляться під питання цінності прав людини. І саме у цей момент Україна планує трансформуватися. Тобто вона заявляє про те, що буде рухатись по транзиту з точки А (нашого радянського тоталітарного минулого) в точку В (розвиненої демократичної держави, де права кожної людини захищені, де поліція не б’є демонстрантів, де суд незалежний, а влада підзвітна). Складність цього завдання полягає у тому, що часу немає, тому рухатися нам треба дуже швидко.
Важливо залишатись людиною навіть у критичних ситуаціях. Зазвичай, коли усе спокійно, то це не проблема. Коли все прекрасно, ми взагалі не думаємо про права людини, а просто взаємодіємо один з одним. У нас є культурна межа нашого виховання, професійного досвіду, культури самого соціуму. А от коли приходять критичні моменти, усі ці шари злітають, і ми стаємо такими, якими є. Із усіма нашими інстинктами, без точки опори та геть налякані. І тоді залишитися людиною стає складно так само, як і розуміти, що навпроти нас теж людина із правами та свободами. Власне, саме у цьому наш виклик.
