Олександра Матвійчук: 《Заручниками Кремля є 5,5 мільйонів людей, які проживають на окупованих територіях Криму та Донбасу》

Олександра Матвійчук — правозахисниця, координаторка громадської ініціативи Євромайдан-SOS і голова правління громадської організації "Центр Громадянських Свобод".
Ми поспілкувались з Олександрою про справи Майдану, політв’язнів, життя в Криму та на Донбасі, а також про важливі законопроєкти, які Рада ще має ухвалити.

Розпочнемо зі Справ Майдану. Чи могли б ви охарактеризувати, що відбувається?

Зараз ми в доволі цікавій точці і в мене знову виникає відчуття дежавю. Тому що ми боремось за належну організацію розслідувань справ Майдану. Тобто не за притягнення винних до відповідальності, не за якість розслідування чи результати, а за те, щоб воно взагалі було. Протягом останніх шести років нам доводилось робити це кілька разів. Зараз, напевно, один з таких найдраматичніших моментів. Я поясню в чому суть, бо її мало хто розуміє. 20 листопада прокуратура втратила функції слідства. Відповідно до закону, всі справи Майдану мають передати в Державне бюро розслідувань. Але в ДБР їх нема кому передавати. Там обмежена кількість слідчих і кожен з них має 100 впроваджень. Якщо 101 — це будуть справи Майдану, то зрозуміло, що в них не буде часу ними займатись. Справи Майдану — це кілька тисяч томів, це величезні масиви фото та відео. Ми підрахували, що потрібно буде не менше ніж півроку, щоб просто це прочитати. Тому це фактично зупинка справ Майдану. Євромайдан SOS, адвокати родин загиблих та самі родини і постраждалі багато разів звертали увагу на цю проблему. Наступного тижня нам обіцяють проголосувати за цю правку (3 грудня Верховна Рада прийняла поправку — прим.ред.), яка дозволить зберегти інституційну пам’ять та забезпечити те, щоб разом зі справами перейшли і люди, які ці справи вже знають.

Якими будуть подальші кроки, якщо депутати не проголосують за цю правку?

Я думаю, що у них немає шансів не ухвалити. Ця влада, напевно, як і кожна (але ця особливо), дуже впирається в два стовпи, які її утворюють. Перший називається піар, а другий - соціологія. Якщо раніше на наші акції та звернення мало хто звертав увагу, то після такого відчайдушного жесту адвокатки Євгенії Закревської, яка оголосила голодування, здійснився вагомий суспільний резонанс. Однак проблема не у правці. Правка — це одна з вагомих речей, але вона автоматично всі проблеми не знімає. Я розумію, що нам доведеться за справи Майдану і за якість розслідування боротися й надалі. Що наступного разу потрібно буде зробити, щоб суспільство звернуло увагу на цю проблему? Голодування вже оголошували. Самоспалення? Ці розслідування — дуже комплексна річ. Багато що залежить і від слідчих, які проводять розслідування, і від судової системи, і від участі Міністерства внутрішніх справ, і Служби безпеки України. Тому не правкою єдиною.

Раніше ви говорили, що при минулій владі тормозились процеси у розслідуванні. Чому будь-якій владі не вигідно розслідувати ці справи?

Тут є багато причин. Перша причина в тому, що в Україні багато різних проблем. Очевидно, що влада реагує на ті, на вирішення яких створено суспільний запит. Якщо на початку листопада цього року ми проводимо акцію під Офісом Президента і кажемо, що справи Майдану будуть зупинені, нас підтримати виходять кілька десятків активістів, але це ті ж самі адвокати, родини, постраждалі, то, звичайно, влада не буде звертати на це увагу. Друга причина — це те, що під час розслідування справ Майдану, якщо все проходить правильно, речі називають своїми іменами, а певних людей - по прізвищах. Дуже легко перекинути вину на Януковича, який сидить в Ростові і на його оточення, яке зараз не знаходиться в Україні. Безперечно, вони винні. Але була ж середня ланка, були люди, які ці накази виконували, оформлювали, продумували стратегії, втілювали в життя. Ті ж самі судді, до яких ці справи потрапляють на розгляд, залишились на посадах. Звичайно що середня ланка абсолютно не зацікавлена у розслідуванні. Це як в тій смішній приказці: “В нашем деле главное - не выйти на самих себя”. Вони вийдуть на самих себе, бо все ті ж люди і залишились тією чи іншою мірою.

Перше інтерв’ю Олега Сенцова та Олександра Кольченка відбулось дуже швидко після їхнього повернення. Чому вирішили настільки швидко зустрітись з журналістами?

Бо, як ви можете собі уявити, вони (журналісти — прим.ред) просто розривали Олега та Сашка. Тут було питання черговості. Кому першому дати інтерв’ю, кому другому. Це була ініціатива самих хлопців. Вони самі прийняли таке “соломонове рішення”: “Ми просто дамо прес-конференцію, зробимо це в Українському домі, щоб всі, хто хотів, зміг прийти і поміститись в залі, та відповімо на всі питання”. І вони сумлінно відповідали на кожне запитання, починаючи від “Коли ви відчули себе вільним?” і закінчуючи “Яку першу страву ви з’їли?”. Після цього Олег взяв паузу і сказав, що він свій борг віддав, відповів на всі питання і на певний час робить тайм-аут для себе.

Як проходить адаптація звільнених?

Тут я б звернула увагу на те, що, коли 7 вересня звільнили 35 людей, вони потрапили в більш сприятливу ситуацію. Звільнили всіх медійних людей. Була прикута увага суспільства та медіа і відповідно держава в ручному режимі забезпечила для них “Феофанію”, підтримку, допомогу. Я не можу сказати, що їх залишили без підтримки, але насправді я акцентую увагу на словах “ручний режим”, бо в серпні вийшов Роман Терновський, теж політв’язень. У нього нічого такого і близько не було. І це питання в тому, що держава на 6 році війни має ухвалити законодавство, яке гарантує кожній людині соціальний, медичний захист, якусь підтримку і в тому числі - психологічну.

“Заручниками Кремля є 5,5 мільйонів людей, які проживають на окупованих територіях Криму та Донбасу.”

Зараз політв’язні зникають з медійного простору. На вашу думку, які є шляхи повернення політв’язнів на перші шпальти газет? Бо цифра ще досить велика…

Проблема навіть не в тому, що цифра велика. Зараз ми говоримо про 87 людей, які знаходяться на території Росії та окупованого Криму, і 227 людей в підвалах окупованого Донбасу. Ми всі розуміємо, що ці цифри дуже приблизні. Ми не знаємо реальну кількість ув’язнених. Але ми маємо розуміти, що заручниками Кремля є 5,5 мільйонів людей, які проживають на окупованих територіях Криму та Донбасу. Сьогодні Путін всіх відпустить і завтра він може набрати втричі більше. На жаль, це боротьба в довгу перспективу. І закінчиться вона тоді, коли відбудеться повна деокупація території, а наступного дня в цьому списку не з’являться нові люди. Хочемо ми цього чи ні, нам доводиться боротись за утримання теми політичних в’язнів в порядку денному як українського суспільства, так і міжнародної спільноти. Глобальна акція “Save Oleg Sentsov” це завдання виконує. Зараз ми обговорюємо з колегами розробку цілого ряду медійних кроків для того, щоб підняти питання політичних в’язнів та полонених перед самітом нормандської четвірки.

Чи можна вважати Віталія Марківа політичним в’язнем?

Статусу політичних в’язнів, який хоч і використовується, та наша організація не надає. Політичний в’язень — це визначена конструкція. Ми можемо називати кого завгодно політичним в’язнем, але прислуховуються до міжнародних організацій. Наприклад, до Amnesty International, Human Rights Watch. Якщо ми хочемо, щоб хтось з нашого списку був визнаний політичним в’язнем, то потрібно, щоб міжнародні правозахисні організації дали таку оцінку.

Щодо справи Віталія Марківа: я її трохи вивчала. Протягом останніх років я спостерігала інформацію у ЗМІ про цю справу, але практичний досвід мене привчив, що варто все перевіряти з кількох джерел. Коли я поїхала до Риму для виступу в сенаті, я скористалась можливістю поспілкуватись з адвокатами, з групою підтримки, з українською діаспорою та журналістами, які знають про цю справу. Мене цікавили документи і хотілося зрозуміти, в чому суть. З усього, що вивчила, я не бачу нічого, що могло стати підставою для винесення італійським судом такого вироку і для визнання Віталія Марківа винним в умисному вбивстві журналіста. Очевидно, що я не маю всіх матеріалів. Зараз ми говоримо з російськими колегами, щоб спільно взятися за вивчення цієї справи. Ми дуже хочемо почути аргументи сторони обвинувачення та їхні міркування.

“Коли українське гасло “Слава Україні!”, яким обмінювалась група підтримки в залі суду, італійська преса маркує як “нацистське гасло”, то очевидно, що щось є неправильним з аурою висвітлення цієї справи”

Чи зараз щось відбувається з цією справою?

Тут складність в тому, що ця справа знаходиться на стадії апеляції. Весною мають проводити розгляд апеляції і в межах наявних доказів та матеріалів справи будуть вирішувати, чи є підстави для її задоволення. Втручатися в роботу італійського суду заборонено і немає ніяких можливостей. Єдине, що можна робити, стараючись не нашкодити, - це працювати з суспільною думкою в Італії. Бо вона склалась доволі специфічна. Коли українське гасло “Слава Україні!”, яким обмінювалась група підтримки в залі суду, італійська преса маркує як “нацистське гасло”, то очевидно, що щось є неправильним з аурою висвітлення цієї справи. Ми можемо цьому обурюватись, але якщо ми хочемо допомогти Віталію Марківу, ми маємо цей чинник враховувати.

В Італії засудили Віталія Марківа. Макрон заявив про те, що головна проблема не в Росії, а в тероризмі. Зараз змінюється ставлення в міжнародній політиці до Росії. На вашу думку, чому?

Нічого не змінилось, насправді. Нещодавно ми відзначали сумну річницю Голодомору. Коли почався штучний голод, на західноукраїнських землях було створено український громадський комітет по порятунку України. Вони провели величезну адвокаційну роботу. Завдяки їм у вересні 1933 року в Женеві зібралось засідання Ліги Націй, саме по темі штучного голоду в Україні. Президент Ліги Націй 4 рази ставив на голосування питання про надання підтримки Україні, пояснюючи, що мільйони людей вмирають від штучного голоду в страшних муках. 4 рази це голосування провалювалось, тому що для країн було важливо зберегти торговельні зв’язки з СРСР.

Нічого не змінюється. Ми маємо це розуміти. Це міжнародна політика, яка є доволі егоїстичною. Можна говорити, що навколо нас країни з подвійними стандартами, але мені здається, що Україна має подивитись на себе. По-перше, наскільки активно вона захищала людей, яких переслідували і продовжують переслідувати в сусідніх країнах.. Наскільки активно вона реагувала на проблеми війни в Сирії. Ми про Сирію дізнались, коли у нас самих почалась війна. Тому інші країни зараз поводяться так само, як Україна поводилась донедавна.

Тобто на вашу думку ситуація не погіршується, вона просто не змінюється?

Не зовсім так. Є розуміння, що допомагають тим, хто бореться і викликає симпатію. Якщо Україна в усьому світі має шлейф, як сказав Дональд Трамп (хоч я з цим і не погоджуюсь), однієї з найбільш корумпованих країн світу, то хто такій країні буде допомагати.

Ви згадували російських правозахисників. З якими російськими організаціями ви співпрацюєте? Як вони допомагають у справах політв’язнів?

Ми співпрацюємо з багатьма російськими організаціями. Я не буду їх перераховувати, бо не думаю, що їм потрібна така реклама від українських правозахисників. Всі вони знаходяться під переслідуваннями і загрозами втрати свободи. Умови, в яких працюють мої колеги, надзвичайно складні і я завжди з захопленням говорю, що попри це вони знаходять час відгукуватись на наші запити і допомагають нам в роботі по Криму та Донбасу. Це викликає величезну повагу. Звичайно, у нас бувають розбіжності. Наприклад, в нас були різні точки зору про повернення права голосу російської делегації ПАРЄ. Це була доволі болюча розбіжність. Російські колеги в той момент злякались цього шантажу, що Росія вийде з Ради Європи і вони залишаться сам на сам з людоїдом, як то кажуть. Попри те, що в нас може бути різне бачення тактики і методів, цінності та мета у нас спільні. Ми працювали до Майдану до початку війни і ця співпраця у нас продовжується досі.

В серпні в Росії пройшли мітинги. В своїй колонці для Української правди, ви звертали увагу, що нам важливо про це знати. Зараз багато людей судять за участь в мітингах. Як ви вважаєте, чи змінилось щось в Росії після цих подій?

Є такі зміни, які складно відразу побачити. Я поясню, чому ці мітинги були важливим і чому я звертала на них увагу. По-перше, це перші такі масштабні та тривалі мітинги (мітинги в Росії розпочались в червні і закінчились на початку вересня — прим. ред.) з часів Болотної площі, яка була ще у 2012 році. Виросло нове покоління, яке вирішило ризикувати і виходити на мітинги. По-друге, вперше протести зачепили різні категорії людей. Були відкриті листи священиків російської церкви московського патріархату на підтримку ув’язнених протестувальників. Коли я побачила цей лист від священиків, я подумала: “Ого! Нічого собі”. Бо російська церква — це ієрархічна структура з армійською дисципліною. І це дорогого варте.Вперше з часів мітингів на Болотній площі, кількість звичайних людей, які підтримували учасників протесту була більшою ніж тих, які вважали, що ці протести не мають сенсу. Це був неприємний дзвіночок для влади. Ці ознаки говорять нам про те, що змінилась якість протестів і як буде розвиватись ситуація, ми побачимо.

“Суспільству доноситься меседж: “Кожен може бути ув’язненим”. Навіть, якщо ви вийшли перший раз на акцію, можливо саме на вас випаде жереб і ви потрапите до в’язниці.”

Російська влада дещо вибірково засуджує людей. Наприклад Івана Голунова, на чию підтримку теж виходили, відпустили. Є Навальний, якого часто ув’язнюють, але відпускають. А є, наприклад, Костянтин Котов, якого ув’язнили та етапували. На вашу думку, у чому полягає така вибірковість?

Ця вибірковість починається ще на етапі арештів. Заарештовують людей, на чию підтримку виходять, а потім їх відпускають і вони із зрозумілих причин не мають бажання продовжувати протестну активність. Очевидно, що такі люди не є лідерами протесту. І стає дивно, чому саме на них випав цей вибір репресій. Це дуже зрозуміла тактика. Вона полягає у тому, що суспільству доноситься меседж: “Кожен може бути ув’язненим”. Навіть, якщо ви вийшли перший раз на акцію, можливо саме на вас випаде жереб і ви потрапите до в’язниці. Люди, які попри це, продовжували виходити на протести, викликають у мене повагу. Стосовно вибірковості, з Голуновим ситуація зрозуміла. Бо коли російська преса виходить із першою шпальтою “Я/Мы Иван Голунов” — це вже реальний бунт. Таку людину краще відпустити. Якби за Костянтина Котова вели таку активну кампанію як за Голунова, можливо, ми побачили б інший результат ніж етапування.

На вашу думку в російській політиці існує реальна опозиція, яка готова йти проти системи і має шанс щось змінити?

Ми називаємо певні сили опозицією, але їх навіть на вибори не реєструють. Правового простору для діяльності опозиції в Росії немає. Тому якихось надій, що якщо нічого не зміниться, то опозиція візьме владу, у мене немає. Бо як вони можуть прийти до влади, якщо їх навіть на вибори не реєструють.

“В Криму йде невидима війна.”

Що відомо про життя в Криму зараз? Чи відбуваються переслідування?

Переслідування відбуваються. Нещодавно був затриманий Олег Приходько. Постійно відбуваються обшуки, профілактичні бесіди, тиск. В Криму йде невидима війна. Логіка її доволі зрозуміла. Бо якщо ти хочеш перетворити колишній курорт у мілітаризовану базу, тобі треба позбавитись від потенційно нелояльного населення і для цього ти включаєш каток репресій. Каток має два завдання: перше — це виявити і посадити потенційно небезпечних для режиму людей, а в такому випадку ними стають усі, хто має альтернативну точку зору. Зараз почали переслідувати людей, які вітали окупацію та які можливо навіть досі раді, що Крим був анексований Росією. Росія, яку вони бачили з телевізора, абсолютно не відповідає тій, яка прийшла на півострів. І тут виявилось, що вони все ж таки українські громадяни, тому що вони вважали, що мають право на свободу слова, на свободу мирних зібрань. А та Росія, не телевізорна, сказала: “Ні, ви не маєте права” - і зараз переслідує навіть їх. Друге завдання репресій — це дати потужний сигнал: “Не подобається — виїжджай”. Росія тим самим підштовхує людей їхати з півострова і паралельно впроваджує величезну кількість програм, за якими в Крим заїжджають сім’ї військовослужбовців, КГБісти у відставці, судді РФ. Тобто вона змінює склад населення, що є воєнним злочином, і робить це умисно. Бо Росія розуміє, що коли ти щось вкрав, то рано чи пізно ситуація може змінитись і постане питання про повернення вкраденого. І тоді вона (Росія — прим.ред) думає, що зможе звернутись до населення, яке живе в Криму. А це вже не те населення, яке жило в Криму до окупації. Ця політика на таке теж спрямована.

Якщо зміна складу населення — воєнний злочин, чи може міжнародна спільнота повпливати на це?

Правозахисні організації документують воєнні злочини та злочини проти людяності. Я точно знаю, що по цьому складу злочину були передані відповідні подання в міжнародний кримінальний суд. Але міжнародне правосуддя доволі відкладене в часі. Воно не змінює ситуацію автоматично. Тому так, міжнародна спільнота має правові інструменти, як на це реагувати, але за задіяння цих інструментів нам доведеться боротись.

Як українська сторона може допомогти людям, які знаходяться в Криму?

По-перше, відійти від гасел “Крим — це Україна” і перейти до реальних дій, які підтверджують ці гасла. Тому що протягом останніх років ми чули, що Крим — це Україна, а насправді паралельно держава дозволяла собі проводити дискримінаційну політику стосовно кримських переселенців, які не мали права відкрити рахунок в банку. Уявіть собі, в нашому інформаційному суспільстві не мати можливості відкрити рахунок в банку. В держави має бути активна політика деокупації. Деокупація починається не тоді, коли прийняте відповідне рішення. Вона починається зараз, коли ми маємо змогу зберегти зв’язки з людьми, які живуть на окупованому півострові. Бо ми повертаємо не тільки землі, ми повертаємо і людей.

Раніше ви подавали звіт в Комітет ООН із ліквідації форм дискримінації щодо жінок, у якому йшлося про тих жінок, які були викрадені та піддавалися катуванням на окупованих територіях. Чи є точні цифри постраждалих?

На жаль, точної цифри не має і не може бути. Тому що ми не маємо уявлення, що відбувається в цій “сірій зоні”. Я перші три роки війни активно збирала свідчення. Зараз ми сконцентрувались на міжнародній адвокації і не проводимо системної роботи. Оскільки в колах полонених та звільнених мене знають, то до мене досі продовжують йти люди, які хочуть розказати свою історію лише мені, бо вони мені довіряють. Я завжди запитую, чи про їхні справи знала місія ООН з прав людини, чи були вони в списках СБУ. Ні, не були. Ніхто нічого не знав. Ми маємо розуміти, що через підвали окупованого Донбасу проходить величезна кількість людей, яка може вимірюватись десятками тисяч. Тому що когось тримають три години, когось три дні, когось три місяці, когось три роки, а когось навіть більше.

Наскільки я розумію, полонених на Донбасі порахувати найважче. Бо якщо в Криму є організації, які слідкують за переслідуваннями, то на Донбасі це зробити складніше.

Тут ще різниця не в тому, що хтось слідкує, а в тому що в Криму та в Російській Федерації російська влада визнає відповідальність за ув’язнення людей. Спочатку людина може зникнути, ти можеш її довго шукати, але потім, рано чи пізно, вона з’являється під виглядом терориста чи диверсанта. На території окупованого Донбасу взагалі не має симуляторів суду та правоохоронних органів. Зрозуміло, що немає ніякої публічності, прозорості та доступу до цих людей. Це метафорична сіра зона, у якій невідомо що робиться.

У своїй колонці для Української правди ви зазначали, що рідні деяких полонених не повідомляли правоохоронні органи про зникнення близьких і не зробили цього після їхнього повернення. Чому?

Для того щоб на це піти, потрібно мати віру, що ці кроки корисні. В незаконних місцях несвободи на Донбасі людей ґвалтують, відрізають кінцівки. Я говорила з людьми, яких забивали в дерев’яні ящики. Це доволі страшні історії. Якщо в людей немає віри, що правоохоронні органи України можуть з цим щось зробити, то нащо знову переживати весь цей жах, біль і відчай.

Оскільки їх не було в списках, чи не створює це перешкоди отримувати допомогу від держави?

Оскільки зараз немає законодавства, яке надає їм допомогу, то в них навіть такої мотивації немає. Закон, про який я згадувала на прикладі Романа Терновського, має також надати соціальні гарантії цивільним заручникам. Зараз держава взагалі нічого не робить для їхньої підтримки та реабілітації.

Зараз держава не робить чи і в минулому також не робила?

Не робила і в минулому. Єдина зміна, яка відбулась, це виплати, які передбачені в державному бюджеті, але порядок їх отримання вже був розкритикований багатьма захисниками. Та я сподіваюсь, що щось зміниться.

В Україні зараз побільшало нападів на активістів. Це трохи дивно, оскільки після Революції Гідності мало щось змінитись, а в нас лише за останні кілька років відбулось більше 70-ти нападів

Нічого дивного. Тут треба розуміти, що не так побільшало нападів, як ми почали на них звертати увагу. Наша організація у 2010–2013 роках відстежувала переслідування громадських активістів, які відбувались, як з використанням юридичних механізмів (арешти, допити, порушення сфабрикованих кримінальних, адміністративних справ), так і в позаправовий спосіб (побиття, вбивства, викрадення, катування). Після смерті Катерини Гандзюк, ми зрозуміли, що знову потрібно до цього повертатись. До цього ми не звертали належну увагу на проблему. Треба також розуміти, що зумовлює ці напади. Перша річ — це слабкість державних органів, правоохоронної та судової систем, які не можуть і часто не хочуть проводити ефективні розслідування. Друга річ — це вплив війни. Закономірно в будь-якому суспільстві підвищується толерантність до насилля під час війни. Люди, які раніше думали робити проблеми активістам одним способом, тепер не мають табу для створення проблем активістам іншими способами. І третя річ — це те, що в нас була проведена реформа децентралізації. В нас і раніше не було все гаразд з регіонами, а зараз з’явились додаткові кошти, за які ця місцева корумпована еліта починає дуже активно боротись. З’явилась ціна питання. Місцева корумпована еліта зрослась з місцевими правоохоронними органами. Громадський активіст, який проводить розслідування, раптом опиняється сам на сам з цією місцевою системою, а державні органи не є реформованами. Навіть якщо в Києві хтось скаже розслідувати цей напад, то по тим “перебитим судинам” цей сигнал може просто не дійти і його будуть саботувати на місцях .

Нещодавно ви представляти Правозахисний план дій, в якому згадали закон про воєнних злочинців. Чи можете ви охарактеризувати суть цього закону?

Коли ти працюєш з кейсами тортур, то як нормальна людина, починаєш думати, що можна зробити, щоб зупинити цю практику. Інструментів впливу, які знаходяться під контролем українського уряду, насправді не так багато. Проте досі, на 6 році війни, в кримінальному кодексі немає відповідальності за злочини проти людяності, а воєнні злочині виписані таким чином, що їх практично не можна застосовувати. Донедавна ми мали лише один вирок за воєнні злочини, винесений українськими судами. Хто заважає внести українському парламенту зміни до кримінального кодексу? Путін заважає? Тобто Путін не дає змінити кримінальний кодекс і привести норму права у відповідність до тої страшної норми життя, в якій живуть люди на окупованих територіях? Законопроєкт 0892, який розробили правозахисники та який ми 3 роки лобіювали, переконували уряд, 27 грудня нарешті зареєстрували в парламенті. 6 червня ми переконали минулий парламент проголосувати за нього в першому читанні і зараз він ніяким чином не рухається. В мене немає ніяких цензурних пояснень цієї ситуації.

“Це моя відповідь на ту травму, яку і я в тому числі отримала, записуючи ці сотні історій людей, які вийшли з полону. Бо мені хочеться зробити щось корисне, щоб ця ситуація змінилась і ми не відступимо.”

Тобто зараз з ним нічого не відбувається?

Зараз він стоїть. Ми мали зустріч з керівництвом комітету. Оскільки це нове керівництво, яке не проходило з нами ці 3 роки епопеї і не зростало в розумінні, що таке міжнародне право, у них виникло до нього величезна кількість питань. Я сказала їм, що в нас для ухвалення цього закону є особиста мотивація. Це не економічні інтереси чи марнославні амбіції. Це моя відповідь на ту травму, яку і я в тому числі отримала, записуючи ці сотні історій людей, які вийшли з полону. Бо мені хочеться зробити щось корисне, щоб ця ситуація змінилась і ми не відступимо. Я сказала комітету, що ви змушені будете прийняти його в парламенті і чи швидше ви це зробите, тим краще буде для всіх.

Ви також згадували, що хочете запустити інституційний механізм для співпраці держави з правозахисниками і організовувати квартальні зустрічі з фракціями. Чи ви вже намагались організовувати такі зустрічі? І чи ви вже спілкувались з представниками фракцій щодо цього?

Ми не бачимо великої готовності народних депутатів до таких інституційних механізмів і це величезна проблема. Ми знаємо, що вікно можливостей закривається. Тому дуже важливо не тільки правозахисникам, але й всім громадським організаціям вимагати створення інституційних механізмів, які б не залежали від політичної волі чи від напрямку руху політичного вітру.

Тобто зараз жодна фракція не заявила про свою готовність?

Є фракції, які більш відкриті, є які менш відкриті. Однак поки з жодною з них у нас не дійшло до створення таких інституційних механізмів.

Спілкувалась: Анастасія Бакуліна