Кримська солідарність

Свідомі
9 min readOct 4, 2021
Обшуки в будинках кримських татар

У квітні 2016 року російські силовики почали проводити в Криму регулярні затримання кримських татар і мусульман. Увесь світ визнає ці дії політично вмотивованими переслідуваннями.

Громадська ініціатива «Кримська солідарність» стала своєрідною відповіддю на дії силовиків. Вона була створена зусиллями родичів заарештованих, адвокатів та активістів як неформальна правозахисна організація для захисту жертв політичних репресій.

Адвокати та громадські захисники надають юридичну консультацію і здійснюють захист заарештованих кримчан. Активісти та громадянські журналісти займаються розповсюдженням новин щодо політично вмотивованих кримінальних та адміністративних справ у Криму. Волонтери надають соціально-побутову допомогу сім’ям заарештованих, допомагають дітям, які залишилися без батьків. Про діяльність ініціативи нам розповіла її учасниця Лутфіє Зудієва.

Історія створення

У 2014 році відразу після анексії Криму російська влада оголосила про так званий «перехідний період» на один рік, під час якого фактично йшла повна деінсталяція українських державних органів, а на їх місці створювалася і налаштовувалася робота російських державних органів, органів судової влади, правоохоронних органів тощо. І в 2015 році, як тільки вони більш-менш завершили цей процес, почалися активні обшуки і арешти людей, які певним чином проявляли нелояльність до чинної кримської влади або просто висловлювали якусь альтернативну політичну позицію щодо подій у Криму. Звичайно ж, під першу хвилю обшуків потрапили представники Меджлісу кримськотатарського народу, потім представники ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір», бо ця історія досить ефективно відпрацьовується силовиками на території самої Російської Федерації. У Криму, де величезна кількість людей з релігійною ідентичністю, де до анексії не було заборони на роботу і публічну діяльність цих організацій і дуже багато людей поділяли їх ідеї, ці люди відразу ж потрапили під дію російського законодавства. Це так само поширювалося і на активістів Українського культурного центру, на тих, які себе асоціювали з Євромайданом, підтримували його ідеї і цінності. У 2015-му році почалася дуже активна фаза арештів і обшуків.

Тоді адвокат Еміль Курбедінов практично самотужки намагався якось впоратися з цим потоком справ. Разом з ним працювали ще кілька адвокатів, вони, за спільною ініціативою з правозахисником з Білогірська Абдурешитом Джеппаровим, вирішили створити спільну зустріч родичів політв’язнів, адвокатів і активістів. Для чого це було зроблено? Тому що з такими подіями люди зіткнулися вперше в своєму житті. Для українського Криму, де в останні роки було досить розмірене і спокійне життя, ці обшуки о п’ятій ранку та арешти стали шоком. І ось цю зустріч вони вирішили зібрати, в по-перше, для того, щоб організувати якусь психологічну підтримку сім’ям вперше заарештованих людей. По-друге, щоб спільно виробити якісь принципи захисту людей у Криму, тому що вже тоді було абсолютно чітке уявлення, що це не поодинокі випадки, що це тільки початок дуже довгого списку політв’язнів.

Зрозуміло, що ніхто вже не працював так, як працювали на рубежі лютого-травня 2014 року, коли людей просто викрадали на машинах і більше ніхто не знав, що з цими людьми відбувається. Звичайно, вже ніхто не працював так, як з Рішатом Аметовим, якого за одиночний пікет викрали прямо з центральної площі міста Сімферополя і виявили його тіло через кілька днів з величезною кількістю поранень і слідів тортур на тілі. І тепер уже репресії набували якоїсь законної форми. Тиск на людей, по суті, виконувався якимись конкретними державними органами, судами, прокуратурою, ФСБ, центром «Э» тощо.

На першу зустріч прийшло близько 15–20 людей: представники Меджлісу кримськотатарського народу, родини політв’язнів, активісти. Це була перша установча зустріч, і ось саме там народилася ідея створити правозахисний рух для захисту всіх тих, кого несправедливо переслідують на території Криму за їхні політичні переконання. І ось «Кримська солідарність» об’єднала адвокатів, сім’ї політв’язнів, активістів навколо спільної мети — боротися за звільнення політичних в’язнів.

Спочатку «Кримська Солідарність» налічувала близько 15 — 20 людей. Але вже буквально через декілька зустрічей кількість стала збільшуватися. І на це було дві причини. Перша — збільшувалася кількість заарештованих людей, і цей приріст був природним. Тобто, якщо в 2016-му році у нас було всього кілька людей в списку політичних в’язнів, то сьогодні цей список налічує більше 120 осіб. І друга причина — у кожного із заарештованих були друзі, колеги з роботи, однокласники, однокурсники, сусіди. І ці люди розуміли, що на лаві підсудних опинилися не злочинці, а соціально корисні суспільству люди, яких важко взагалі асоціювати не те щоб навіть з тероризмом, а просто з якимось мінімальним складом злочину. Тому що вони в принципі не здатні на такі дії. Ба більше, багато з них до арешту публічно заявляли про ненасильницький характер своїх дій, про те, що вони не поділяють ідеї насильства і терору. І, звичайно ж, ті люди, які бачили, що заарештовують абсолютно невинних, теж почали приходити на зустрічі, намагаючись знайти собі місце в цій команді підтримки. Біля будівель судів збиралося дуже багато людей, і вони стояли там годинами, бо судові засідання тривають досить довго, і обговорювали, як можна допомогти і чи можуть бути корисні.

Десь через рік, у 2017 році, з’являється офіційна публічна сторінка «Кримської солідарності», тоді інформація про обшуки та арешти почала виходити вже не на особистих сторінках активістів або цивільних журналістів, а централізовано публікуватися на єдиній публічній сторінці «Кримської солідарності».

Це було зроблено з двох причин. По-перше, для безпеки. Коли людина публікує фотографії чи відео з явними порушеннями з боку правоохоронних органів, і це поширюється в засобах масової інформації, то, звичайно, така робота і такий активізм не подобається правоохоронним органам Криму, і в перші роки вони просто починали переслідувати конкретних людей, які займалися цим активізмом. Тому публікувати фотографії і відео, отримані з певних джерел, у якомусь акаунті, де немає конкретних персональних відомостей про людину — це спроба захистити цих людей, які діляться інформацією. А друга причина пов’язана зі зручністю для правозахисників, журналістів з України, Росії та з інших країн світу. Бо ж це значно полегшило доступ до інформації, тому що тепер їм не доводиться моніторити якісь окремі акаунти конкретних людей, а вони знають, що є публічний аккаунт цього громадського руху, де оперативна інформація про події із затриманнями чи обшуками є завжди доступна. Таким чином з’явилася медійна публічна сторінка «Кримська солідарність» і вона працює досі. Крім цього ще є канал на YouTube та аккаунт в Instagram. Звичайно ж, триває розвиток інших ресурсів, у тому числі активно працює сайт.

Спочатку «Кримська солідарність» створювалася як незареєстрований правозахисний рух. Але трохи пізніше на його базі з’явився окремий напрямок — це робота цивільних журналістів. І по суті вони зараз займаються вже не правозахисної, а журналістською діяльністю. На відміну від адвокатів і правозахисників, журналісти висвітлюють арешти і обшуки, публікують оперативну інформацію про судові засідання, про стан здоров’я політв’язнів або умови їх утримання.

І є ще один напрямок в роботі нашого громадського руху. Він пов’язаний більше з соціально-побутовими аспектами. У багатьох сімей політичних в’язнів після арешту залишилась велика кількість дітей, літні батьки, жінки, і цим людям просто фізично необхідна побутова підтримка. Елементарно відвезти в лікарню або допомогти якоюсь роботою вдома. І люди, які не знайшли себе у правозахисній роботі або в роботі цивільних журналістів, але хочуть допомагати, стали волонтерами. І дуже багато педагогів зараз у Криму працюють з дітьми політв’язнів, багато людей, які є підприємцями, але не готові публічно допомагати, фінансово підтримують сім’ї, опікуються ними за можливості.

Ось зараз на такі три основні напрями розпадається наша робота. І дуже активно розвивається ще школа цивільних громадських захисників. Це пов’язано з тим, що кількість справ у Криму зростає. Є не тільки кримінальні справи, де людям загрожують реальні терміни ув’язнення, є маса просто адміністративних справ, наприклад, справи пов’язані з поодинокими пікетами, коли люди виходять з плакатами проти репресій. Нещодавно, 4 вересня, у Криму люди стихійно з’їхалися до будівлі ФСБ, тому що в ніч з 3 на 4 вересня із власних будинків були викрадені 5 кримських татар, і ніхто не знав, де вони. А всіх цих людей, які були під будівлею ФСБ, зараз судять за адміністративними протоколами, нібито вони зібралися на якесь масове зібрання. Причому навіть правоохоронним органам абсолютно очевидно, що люди приїхали в пошуках своїх близьких. Якби співробітники ФСБ тоді в адекватній формі повідомили родичам, де є ці люди, у якому вони стані, то потреби збиратись не було б. Тобто ось такі події у нас відбуваються, і громадські захисники займаються тим, що допомагають адвокатам розрядити ось це навантаження. І там, де адвокати не встигають, працюють громадські захисники.

Ремзі Бекіров

Ремзі Бекіров — представник медійного ланки «Кримської Солідарності». Це громадянський журналіст, він практично з 2015-го року займався освітленням репресій. Ремзі завжди поспішав допомогти всім людям. Він ніколи не поділяв людей за конфесійною ознакою чи національністю. Якщо чув, що десь ідуть обшуки або десь відбувається затримання, він намагався відразу виїхати. Ремзі знімав та висвітлював затримання Митрополита Климента у відділі поліції, сутички 26 лютого, справи пов’язані з переслідуванням людей за причетність до «Хізб ут-Тахрір».

І його самого в березні 2019 року затримали в місті Аксай, Ростовської області, куди він разом з іншим цивільним журналістом Османом Аріфмеметовим виїжджав для того, щоб знімати і висвітлювати судові процеси над кримськими політв’язнями в Ростові-на-Дону. Практично всіх кримчан судять у військовому суді Ростова-на-Дону, тому що справи пов’язані з так званої «терористичною діяльністю» за підсудністю потрапляють до військового суду. Їх усіх вивозять на територію Ростова-на-Дону. І Ремзі якраз тоді був там. У момент, коли його затримали, до нього застосовувалась груба фізична сила.

27 березня в його будинку проходив обшук, і під час обшуку вилучили телефон. Сам Ремзі тоді був у місті Аксай, Ростовської області, куди він виїхав, щоб висвітлювати судові процеси над іншими кримськими татарами. Його затримали разом з Османом Аріфмеметовим через добу після того, як пройшли масові арешти в Криму. 27 березня були заарештовані відразу 23 людини в один день — це наймасовіша кримінальна справа. І через добу затримали ще трьох — Ремзі Бекірова, Османа Аріфмеметова і Владлена Абдулкадирова. Після затримання до них застосовувалася досить груба фізична сила, їх дуже сильно залякували. Вони розповідали про те, що їх вивезли в поле, де погрожували, що більше їх ніхто не знайде.

Осман Аріфмеметов усе це дуже докладно описав у своєму есе, воно називається «Моя депортація» і опубліковано на сайті українського медіапроєкту «Ґрати». Якраз в цьому есе він розповідає, що, коли їх привезли до Криму, і у них проходили діалоги зі слідчими і співробітниками спецслужб, йому дали зрозуміти, що його арешт та затримання пов’язані саме з активізмом, з тим, що вони не хотіли жити спокійно, і не сприймали події, які відбувалися у Криму після 2014 року. Ба більше, їх затримали, бо вони транслювали картини репресій з Криму, а їх стрім, фотографії, відео, перші новинні нотатки поширювалися далеко за межі Криму і на них посилалися українські та міжнародні видання. А незадовго до свого арешту Ремзі Бекіров отримав прескарту редакції. Тобто на час затримання він працював вже як повноцінний журналіст.

Ремзі за освітою історик, а тому стати журналістом за такого збігу обставин не важко. Більш цікаві та разючі були зміни в Османі, тому що він за освітою математик та інформатик, у нього досить сухий математичний склад розуму. Він не дуже багатослівний в побуті, але коли кількість арештів і тиску на людей стала наростати, в ньому несподівано відкрилися здібності до журналістики, і він почав писати гарні тексти і продовжує це робити в ув’язненні, коли пише судові репортажі зі свого засідання або веде щоденник про умови утримання тощо.

Звісно, ми дивувались, як на очах змінювались люди. Вони росли професійно, багато читали, особливо Ремзі. Він читав теорію журналістики, спілкувався з українськими журналістами, серед яких Тарас Ібрагімов, Олена Савчук, Антон Наумлюк, з метою розібратися в стандартах роботи журналіста: як потрібно писати і висвітлювати. Тому що, коли ти перебуваєш в епіцентрі конфлікту і ти одна із його сторін, то писати про це важко, адже треба об’єктивно написати і при цьому не перетворитись на пропагандиста. Ремзі працював над тим, щоб його тексти були об’єктивними, і йому дуже сильно допомагали професійні журналісти, які навчали своїх цивільних колег у Криму. Така комунікація триває донині. Сьогодні ті журналісти, які, на жаль, вже не можуть заїхати до Криму, бо їм заборонили в’їзд (Олені Савчук та Аліні Смутко заборонили 10 років, Тарасу Ібрагімову — на 34), продовжують допомагати цивільним журналістам у Криму. Вони допомагають їм професійно рости, щоб світ отримував максимально об’єктивну інформацію, тому що ніхто з нас не зацікавлений в обмані людей.

Коли приходять з обшуком в будинок, як правило, вся техніка, гаджети та все, що співробітники ФСБ можуть сприймати, як речовий доказ якоїсь діяльності, вилучають. І у випадку з арештом Ремзі Бекірова і Османа Аріфмеметова винятку не було. У Ремзі Бекірова вилучили телефони, і під час слідства пристрої були у слідчого. Що робили з цією технікою? Чи вдалося їм розкрити її, оскільки телефон був заблокований, а Ремзі не ділився паролем? Чи зіграла ця техніка роль в його кримінальній справі? Нам невідомо, але кілька місяців вона зберігалася в органів слідства, потім за запитом адвоката ця техніка була повернута Халіде — дружині Ремзі. І вона вже поділилася нею з правозахисниками та активістами, а також розповіла про цю історію. І зараз цей телефон певною мірою символізує роботу цивільних журналістів, тому що, по суті, вся робота сьогодні якраз-таки виконується найчастіше на телефонах, рідше, коли хлопці працюють з професійними фотокамерами або відеокамерами.

У 21 столітті кожен, у кого є смартфон, фактично стає свідком якихось конкретних подій і кореспондує, розповідає про них у своїх соціальних мережах або ж передає журналістам, якщо у нього є безпосередні контакти.

--

--